Бринзанська О. В., аспірантка Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України
Історичний розвиток законодавства, яке регулює відповідальність за злочини, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи
Судова апеляція. – 2007. – № 3 (8). – с. 132-138.
Одним із засобів забезпечення нормальної діяльності установ кримінально-виконавчої системи є її кримінально-правова охорона, яка забезпечується наявністю в чинному КК України норм, які передбачають відповідальність за ухилення від відбування покарання у виді обмеження та позбавлення волі (ст. 390 КК України), злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи (ст. 390 КК України), дії, що дезорганізують роботу виправних установ ( ст. 392 КК України) та втечу з місця позбавлення волі (ст. 393 КК України). Проте, незважаючи на наявність значної кількості наукових напрацювань, проблема вдосконалення правових норм в даній сфері залишається невирішеною. Зокрема, це стосується декриміналізації злісної непокори вимогам адміністрації виправної установи та встановлення за цей злочин дисциплінарної відповідальності. Існує проблема розмежування дій, що дезорганізують роботу виправних установ у формі нападу на адміністрацію від масових заворушень. Вимагають розв’язання питання співвідношення норм, передбачених ст. 390 КК України, з положеннями КВК України відносно праці засуджених [1]. Наявність зазначених проблем обумовлює актуальність дослідження історичного розвитку кримінально-правової охорони діяльності установ, що виконують покарання у виді позбавлення та обмеження волі. Метою статті є аналіз історичного розвитку законодавства України, що забезпечує кримінально-правовий захист діяльності установ кримінально-виконавчої системи. В юридичній літературі історичний розвиток вказаного законодавства висвітлений недостатньо, переважно в контексті застосування кримінальних покарань в окремих державах або в ході дослідження злочинів проти правосуддя. До першої групи відносяться праці радянських вчених А.А. Герцензона, М. Д. Дурманова, М.М. Ісаєва, І. П. Єрмолаєва, К.Е. Ливанцева, Р.Г. Кашафутдінова, Б. С. Утевського, К.І. Яблонскіса, а також праці сучасних російських вчених - М. Г. Дєткова, А. І. Казанника, В. А. Рогова та ін. Другий підхід властивий працям сучасних українських вчених – В. Мульченка, О. І. Плужник, В. М. Хавронюка та ін. Окреме місце серед досліджень з історії окремих злочинів проти кримінально-виконавчої системи належить працям російського вченого М. Ф. Владимирського-Буданова. Перш ніж перейти до дослідження генезису злочинів, які посягають на діяльність кримінально-виконавчої системи, потрібно визначитись зі стадіями формування норм, які регулюють відповідальність за здійснення вказаних злочинів. На нашу думку, найбільш вдалою в цьому аспекті є періодизація, запропонована М. Ф. Владимирським-Будановим, згідно до якої історія кримінального права відповідно до мети покарання поділяється на три періоди: помста; відплата та залякування; переконання та виправлення[2]. На першому етапі склади злочинів, які посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи, відсутні у правових пам’ятках, хоча відповідальність за злочини проти правосуддя, окремий вид яких становлять зазначені вище суспільно небезпечні діяння, була встановлена джерелами права стародавнього світу. Це пов’язано, по-перше, з відсутністю власне кримінально-виконавчої системи, зокрема установ виконання покарань у виді позбавлення та обмеження волі, що пояснюється тим, що на ранньому етапі свого розвитку кримінальне право не виокремлювалось із загального масиву правових норм. По-друге, покарання у виді позбавлення волі не практикувалось у суспільствах додержавної формації, застосовуючись лише як запобіжний захід. Цей період в історії кримінального права український правознавець Л. С. Білогриць-Котляревський слушно назвав періодом приватних покарань, адже право переслідування злочинця та застосування покарання належало потерпілому та його родичам [3]. З утворенням перших державних формувань відбувся перехід до періоду суспільних покарань, під час якого функція переслідування злочинця та призначення покарання перейшла до централізованої влади, а право кровної помсти обмежилось правом композицій, яке являло собою систему правил вирішення конфліктів (наприклад, принцип таліону), що вироблялись громадою і яке також не передбачало позбавлення волі як виду покарання [4]. Обмеження волі в його сучасному розумінні також не застосовувалось. Однією з його найдавніших форм можна вважати вигнання, яка передбачала заборону перебувати на певній території і позбавлення особи захисту громади. Пізніше вигнання трансформувалось у заслання, яке практикувалось в різний час майже в усіх європейських державах [5]. Що стосується дій, які дезорганізують роботу місць ув’язнення, та непокори адміністрації цих установ, то вказані злочини розцінювались як такі, що посягають на порядок здійснення влади вождя або державної влади, а не на правосуддя. Цим пояснюється той факт, що дані суспільно небезпечні діяння за своїми кваліфікуючими ознаками не виокремлюються серед інших посягань на діяльність монарха або інших владних установ. Отже, стародавні джерела права (Закони Хаммурапі, Закони ХІІ таблиць, Закони Ману, римське право, право античної Греції) не встановлюють відповідальності за злочини, які посягають на діяльність установ, які виконують покарання у виді обмеження та позбавлення волі. Винятком є Вавилонський Талмуд, який передбачає покарання у виді смертної кари за втечу з місця ув’язнення засудженого за тяжкі релігійні злочини [6]. Подібна тенденція переважає в західноєвропейських правових пам’ятках раннього середньовіччя, проте вже в „Правді Альфреда Великого”, чинній в усіх англосаксонських королівствах у ІХ ст., вказується, що при спробі засудженого ухилитись від ув’язнення, він позбавляється свого майна, а його втеча з місця відбування покарання карається оголошенням поза законом та відлученням від церкви [7]. Отже, втеча з місця ув’язнення є злочином з найбільш давнім історичним корінням серед суспільно-небезпечних діянь, що посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи. Що стосується кримінально-правових норм, які регламентують порядок виконання покарань в Київській Русі, то передусім слід розглянути договір князя Ігоря з Візантією від 911 р. та третю редакцію „Руської правди” - „Правду Ярославовичів”. Перший з вказаних документів встановлює відповідальність у виді позбавлення волі, зокрема, за нанесення побоїв, але жодним чином не згадує про правові наслідки ухилення від покарання. Натомість договір передбачає такий процесуальний захід як взяття у заставу майна засудженого до страти за умисне вбивство у випадку його втечі з місця ув’язнення – подальша доля засудженого визначалась потерпілими родичами вбитого [8]. У „Правді Ярославовичів” вже спостерігається диференціація позбавлення волі на вид покарання та на запобіжний захід, а також встановлюється відповідальність за пособництво у підготовці втечі засудженого або обвинуваченого [9]. Зазначені норми давньоруського права зберігали свою чинність протягом існування Литовсько-Руської держави, а, зазнавши впливу польського права після укладення Кревської унії 1389 р., внаслідок якої розпочалось об’єднання українських, литовських та польських земель, частково увійшли до системи правових джерел Речі Посполитої. Зокрема, Литовський Статут 1529 р. встановлював відповідальність за втечу з місця ув’язнення самого ув’язненого і осіб, які сприяли втечі [10]. Наступний етап розвитку норм, що регламентують кримінально-правовий захист діяльності установ виконання покарань, припадає на часи пізнього середньовіччя. Для нього властиве законодавче закріплення позбавлення волі як виду покарання, а також початок формування кримінально-виконавчої системи, що пов’язано саме з введенням нових видів покарання, зокрема, заслання. Проте, основною метою покарання у даний період є залякування, тому домінуючими видами покараннями залишаються смертна кара та тілесні покарання. Наслідком цього є обмежене застосування позбавлення волі, що призводить до того, що норми, які передбачають відповідальність за ухилення від вказаного покарання не зазнають якісних змін порівняно з попереднім періодом. Слід зазначити, що головною рисою українського права на даному етапі є поширення впливу російських правових традицій внаслідок укладення у 1654 р. між Гетьманщиною та Московським царством військово-політичної угоди. Зокрема, в „Уставній книзі Розбійницького приказу”, яка набула чинності в 1550 р. у Московському царстві, встановлювалась відповідальність за втечу з місця ув’язнення не лише для суб’єкта злочину, а й для охоронців та службових осіб в’язниці, з вини яких було здійснено злочин [11]. Аналогічні за змістом правові норми містились в розділах „Про суд” і „Про розбійні та татьїні справи” Соборного Уложення 1649 р. [12] У процесі розвитку кримінального законодавства позбавлення волі займає домінуючу роль у системі кримінальних покарань, його форми урізноманітнюються. Згідно Указу Петра І від 22 червня 1703 р. до системи покарань введено такий вид позбавлення волі як каторжні роботи, за ухилення від яких встановлювались відповідні санкції [13]. Більш детально відповідальність за втечу ув’язненого або пособництво цьому злочину регламентувалась главою „Про утаювання та увоз злочинців” Артикулу воїнського від 26 квітня 1715 р. [14] Отже, до кінця XVІІІ ст. кримінальна відповідальність за злочини, що посягають на діяльність кримінально-виконавчої системи, була розроблена досить обмежено і в законодавстві, і в науці кримінального права, яка на той час знаходилась на стадії свого формування. Зміна ситуації пов’язана з наступними чинниками: 1) метою покарання стало вважатись не залякування і відплата, а виправлення злочинця; 2) позбавлення волі стає основним покаранням; 3)оформлення установ відбування покарань у власне кримінально-виконавчі системи; 4) формування теоретичних основ виконання кримінальних покарань у виді позбавлення волі і поява нової галузі юридичних знань - тюрмознавства, фундатором якої був англійський вчений Дж. Говард; 5) поширення процесу кодифікації кримінального законодавства в європейських державах. Один з перших кодифікованих збірників кримінального законодавства – „Уложение о наказаниях уголовных и исправительных” – набув чинності для України, як і для всієї Російської імперії, в 1845 р. У цьому документі кримінально-правовому захисту порядку відбування покарання у виді позбавлення волі присвячена глава п’ята „Про злам тюрем, викрадення або втечу осіб, що перебувають під вартою чи під наглядом”, в якій передбачена відповідальність за звільнення ув’язнених, їх втечу, укривання та пособництво у втечі. [15] Деякі зміни були внесені Уголовним уложенням від 1903 р., зокрема, йдеться про кваліфіковані види даного злочину, зокрема, втечі, поєднаної з вбивством або підпалом, а також про привілейований склад злочину – здійснення втечі з місця ув’язнення без застосування насильства [16]. Після жовтневої революції 1917 р. кримінальне законодавство Російської імперії було скасовано і замінено революційною правотворчістю та декретами Раднаркому. У 1922 р. ВУЦВК затвердив Кримінальний кодекс Української РСР, який з метою встановлення єдиного кримінального законодавства радянських республік за своїм змістом повністю відповідав Кримінальному Кодексу РСФСР. Ст. ст. 94, 95 КК УРСР від 23 серпня 1922 р. передбачали відповідальність за втечу з місця відбування покарання у виді позбавлення волі та з-під варти, а також за сприяння втечі. Проте в листопаді 1922 р. сесія ВУЦВК виключила відповідальність за втечу з місця позбавлення волі, здійснену шляхом підкопу або взламування, але без застосування насильства. У пояснювальній записці до проекту змін до КК 1922 р. це мотивувалось тим, що „втеча ув’язненого – це кара за незадовільний стан установ відбування покарання і поганий нагляд охорони”[17]. На думку авторів записки, втеча неможлива, якщо охорона місця позбавлення волі відповідають свому призначенню. Помилковість рішення про виключення кримінальної відповідальності за втечу шляхом підкопу або пошкодження стін була очевидною, тому в КК 1927 р. Народний комісаріат юстиції відновив відповідальність за це діяння. Натомість постановою ВЦВК від 10 червня 1931 р. було введено караність будь-якої втечі з-під варти або з місця відбування покарання. Цей захід був зумовлений зміною характеру місць позбавлення волі після реформи у 1929 р., адже втеча з відкритих колоній не становила труднощів, і встановлення кримінальної відповідальності за це повинно стати засобом запобігання [18]. У КК УРСР від 1960 р. було передбачено більш широкий перелік злочинів, які посягають на нормальну діяльність кримінально-виконавчої системи. Слід зауважити, що на момент прийняття Кодексу цей перелік обмежувався втечею з місця позбавлення волі або з-під варти, а також з місця заслання або лікувально-трудового профілакторію. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 травня 1961 р. було встановлено кримінальну відповідальність за дії, що дезорганізують роботу виправно-трудових установ. Встановлення відповідальності за ухилення від відбування покарання у виді позбавлення волі стало наслідком доповнення Виправно-трудового Кодексу України ст. 391, згідно якої засудженим до позбавлення волі у виняткових випадках дозволялись короткострокові виїзди за межі місць відбування покарання. У 1983 р. було криміналізовано злісну непокору вимогам адміністрації виправно-трудової установи.
Саме цей перелік злочинів, який в подальшому зазнав істотних змін, став основою для формулювання складів злочинів, що посягають на діяльність кримінально-виконавчої системи, у КК України 2001 р. Зміни були пов’язані зі встановленням нових видів покарань – арешту та обмеження волі. Це зумовило включення до чинного КК України нових норм, зокрема, які встановлюють відповідальність за ухилення від вказаних покарань. Якщо, ст. 1831 КК України від 1960 р. „Ухилення від відбування покарання у виді позбавлення волі” обмежується єдиною формою об’єктивної сторони даного злочину (неповернення засудженого, якому дозволено короткостроковий виїзд за межі виправної установи), то одноіменна їй ст. 390 чинного КК України встановлює більш широкий перелік форм здійснення даного злочину – крім неповернення до місця позбавлення, даний злочин вбирає в себе самовільне залишення місця обмеження волі, злісне ухилення від праці, систематичне порушення громадського порядку чи встановлених правил проживання, вчинені особою, засудженою до обмеження волі. Натомість, ст. ст. 391, 392 КК України від 2001 р., які передбачають відповідальність за злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи та за дії, які дезорганізують роботу виправних установ, порівняно із ст. 691 та 1833 КК України від 1960 р. не зазнали істотних змін. Винятком є виключення кваліфікованих видів даних злочинів із вказаних статей, що пов’язано зі скасуванням визнання засудженого особливо небезпечним рецедивістом, та підвищення верхньої та нижньої межі строків покарання, яке може бути призначено за вчинення даного злочину, а також встановлення в ст. 391 КК України відповідальності за злісну непокору вимогам адміністрації установи, яка виконує покарання у виді обмеження волі. Що стосується втечі з місця позбавлення волі або з-під варти (ст. 393 КК України), то новелою стало введення покарання за втечу з місця відбування покарання у виді арешту, а також вказівка у ч. 2 вказаної статті на способи здійснення злочину – підкоп або пошкодження інженерно-технічних мереж як на ознаки кваліфікованого виду злочину. Отже, чинний КК України передбачає більш широкий перелік злочинів, які посягають на діяльність кримінально-виконавчої системи, ніж його попередники. Перевагою ст. ст. 390-393 КК України є збереження норм, успадкованих з КК 1960 р., які зберігають свою актуальність, та введення нових норм, які передбачають відповідальність за посягання на порядок відбування покарання в виді обмеження волі. У свою чергу, слід наголосити на спадковості норм, які передбачають відповідальність за злочини проти діяльності кримінально-виконавчої системи, в КК України 1960 р. та КК УРСР 1927р.
Викладене дозволяє сформулювати наступні висновки. Відповідальність за злочини, які посягають на діяльність кримінально-виконавчої системи, до XVIII ст. практично зводилась до встановлення відповідальності за втечу з місця позбавлення волі. У розвитку законодавства про вказані злочини можна виділити наступні етапи: 1) період помсти, за якого кримінально-виконавча система не була сформована, позбавлення волі практикується як запобіжний захід, а в правових пам’ятках, за окремими винятками, відсутні згадки про злочини, які посягають на порядок відбування покарання; 2) період відплати та залякування, для якого характерно законодавче закріплення позбавлення волі як виду покарання, а також початок формування системи установ відбування покарання, що пов’язано з введенням нових видів покарання, зокрема, заслання; 3) період переконання і виправлення, за якого позбавлення волі стає одним з основних покарань, наслідком чого є поява норм, які встановлюють кримінально-правову охорону порядку відбування вказаного покарання, в законодавствах усіх європейських країн. Найбільш розробленою зазначена група злочинів є кримінальному законодавстві України ХХ-го ст. – у КК УРСР 1922 р. та 1927 р., КК України 1960 р., а також у КК України 2001 р. Одержані висновки мають значення для визначення соціальної сутності злочинів, які посягають на діяльність установ кримінально-виконавчої системи, та створення оптимальної моделі відповідних кримінально-правових норм.
Посилання:
1. Проект Закону „Про внесення змін та доповнень до деяких законодавчих актів України (щодо праці засуджених)” № 3402 від 28.03.2007 р. http://gska2.rada.gov.ua/pls/radac_gs09/z_pd_list_n?zn=3402 2. Владимирский-Буданов М. Ф. Обзор истории русского права.- Ростов-на-Дону: «Феникс». 1995. с. 306. 3. Білогриць-Котляревський Л. С. Общие черты истории уголовного права. // Антологія української юридичної думки: В 10 т. / Редкол.: Ю. С. Шемшученко та ін. – Т. 7: Кримінальне право. Кримінальний процес / Упоряд.: О. М. Костенко, О.О. Кваша. – К.: Видавничий Дім «Юридична книга». 2004. с. 211.
4. Там само. С. 212.
5. Аннерс Э. История европейского права. М.: «Наука».1999. с.16.
6. Казанник А. И. Наказания по Вавилонскому Талмуду. // Вестник Омского университета,1999.Вып.2.С.156-158.
7. Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран: учеб. пособие./Сост. Садиков В. Н. - Москва: «Проспект». 2005. с.163.
8. Владимирский-Буданов М. Ф. Вказ. праця. с. 308-309.
9. Там само. с.334.
10. Cтатут Великого княжества Литовского 1529 г. Под ред. К.И. Яблонскиса. Минск.1960. с.136.
11. Рогов В. А. История уголовного права, террора и репрессий в Русском государстве XV-XII вв. М.: ЮРИСТЪ. 1995. с. 38, 257.
12. Соборное Уложение 1649 г. www.hist.msu.ru.
13. Соцький Ю. Позбавлення волі в системі кримінальних покарань України: історичний, правовий та соціальний аспекти. //Право України. 2003. № 9 С.32
14. Артикул Воинский от 26 апреля 1715 г. www.hist.msu.ru.
15. Уголовное уложение 1903 г. www.hist.msu.ru.
16. Герцензон А.А., Грингауз Ш.С., Дурманов Н.Д., Исаев М.М. История советского уголовного права. c. 289. www.allpravo.ru.
17. Там само. С. 290
18. Кримінальне законодавство України: порівняльний аналіз статей Кримінальних Кодексів України 1960 р. та 2001 р. Під ред. В.В. Сташиса. Київ: «ІнЮре».2001 р.
