Апанасюк М.П., науковий співробітник Відділу організації наукової роботи Національного університету внутрішніх справ.
Місце договору ренти в системі цивільно-правових договорів
Право і безпека. – 2004/3’1. – С. 35-39.
Як відомо, визначення місця договору в системі цивільно правових договорів має важливе практичне значення. Його правильне встановлення дозволяє або застосовувати вже наявні правові норми, якими регулюються подібні договірні відносини, що значно дозволяє скоротити наявний нормативний масив, або обумовлює створення нових специфічних норм, завдяки чому досягається ефективність позитивного врегулювання цивільним законодавством нових договірних відносин. Серед нових договірних відносин, що передбачаються новим Цивільним кодексом України (далі ЦК) такими є правовідносини, що виникають на підставі укладення договору ренти (ст.731 ЦК). Його правовому врегулюванню присвячується окрема глава 56 (Рента). Її розміщено в Підрозділі І (Договірні зобов’язання), Розділі ІІІ (Окремі види зобов’язань), Книзі V (Зобов’язальне право). Розміщення договору ренти в окремій главі наглядно свідчить про його специфічний юридичний характер, що не може бути належним чином врегульований без спеціально присвячених йому правових норм. Разом з тим, виділення в ЦК України спеціальної глави під договір ренти ще не в повній мірі свідчить про те, що він носить самостійний юридичний характер. Адже субсидіарне застосування до нього правил ст. 734 ЦК України переконує, що він має багато спільного з договорами купівлі-продажу, дарування, а також із договором відсоткової позики1 про, що не згадується в законодавстві, але не раз згадувалося в науковій літературі. [1, с.352; 2, с.102; 3]. У зв’язку з тим, виникає питання чи справедливо договір ренти посідає передостаннє місце серед договорів, що своєю метою мають передачу права власності на майно. Зрозуміло, що від правильного вирішення цього питання в сучасному позитивному законодавстві залежатиме ефективність цивільно-правового механізму регулювання договірних рентних правовідносин у майбутньому. У сучасній юридичній літературі це питання спеціально ніким не досліджувалось. Тож його з’ясуванню й присвячується дана стаття. Так, проведений аналіз літератури по даному питанню показує, що в доктрині цивільного права, питання щодо місця договору ренти в системі цивільно-правових договорів вважається дискусійним, від чого воно, як ми побачимо пізніше, неоднозначно вирішується й у законодавствах. Зокрема, думки вчених, що були висловлені із цього приводу умовно можна поділити на три групи. До першої групи належать погляди французьких вчених: Pothier, Loisel, якими обстоюється думка, що договір ренти необхідно розглядати як різновид договору купівлі-продажу тоді, коли під виплату ренти відчужується рухоме або нерухоме майно, або як різновид договору відсоткової позики, у тому випадку, якщо під виплату ренти відчужується грошова сума [4, с.296; 5, c.375]. До другої групи належать погляди німецьких вчених: Forster, Stobbe, якими обстоюється думка, що договір ренти необхідно розглядати тільки як різновид договору купівлі-продажу на тій підставі: “что здесь приобретается право на получение рентных платежей за известное вознаграждение, в чём бы это по-следнее не состояло” [6, c.128]. До третьої групи належать погляди російських (дореволюційних) вчених, якими обстоювалась думка про самостійний характер договору ренти. Зокрема, ними зазначалося: “Несомненно, что договор пожизненной ренты обладает общими признаками как с продажею, так и с займом но не походит ни на один из них вполне, существенно отличаясь от займа тем, что рентный капитал не может быть потребован обратно, а от продажи тем, что право на ренту не всегда приобретается за деньги и вообще возмездно” [7, с.218]. Як видається, до останньої думки варто прислухатись, оскільки в ній досить влучно відмічаються основні істотні відмінності договору ренти від інших споріднених йому договорів, з якими він має багато спільного. Ми до неї ще повернемося, а поки що зазначимо, що вона, власне, і виявилася тим основним мотивом, який дозволив передбачити самостійне регулювання договору ренти в главі ХХІ книги V проекту Цивільного Уложення Царської Росії, що був внесений на розгляд до Державної думи Росії в 1914 році. Через відомі причини названому законопроекту не судилося стати законом. Не знайшлося місця для договору ренти також і в першому ЦК України 1923 року. Але, якщо так можна сказати, названа дискусія не припинила свого існування, і віднайшла своє продовження в порядку обговорення питань пов’язаних з укладенням договору довічного утримання (різновиду договору довічної ренти2), яке проводилося в зв’язку з майбутньою кодифікацією цивільного законодавства СРСР 1964 року.
Цього разу, погляди на юридичну кваліфікацію різновиду договору ренти договору довічного утримання були висловлені набагато різноманітніші за попередні. Зокрема, пропонувалося розглядати договір довічного утримання як договір дарування “с дополнительным условием содержать дарителя” [9; 10]. Або “как своеобразный договор купли-продажи, где в качестве цены выступает обязанность покупателя пожизненно предоставлять продавцу содержание” [11, c.115; 12]. Досить оригінальною була думка розглядати договір довічного утримання в якості “самостоятельного типа безымянного возмездного договора” [8, с.25]. І, між усім тим, пропонувалося розглядати договір довічного утримання як самостійний договір [13, с.260; 14]. В обґрунтування самостійності названого договору наводились типові до нижче приведеного висловлювання: “Договор отчуждения жилого дома с условием пожизненного содержания имеет с договором купли-продажи то общее, что по обоим договорам дом переходит из собственности одной стороны в собственность другой. Но во всём другом рассматриваемый договор отличается от купли-продажи” [15, с.20].
Прихильників цієї останньої думки було найбільше серед радянських цивілістів. Однак, при вирішенні питання про місце даного договору в системі цивільно-правових договорів погляди радянських вчених розійшлися. У наслідок чого, тільки в ЦК РФСР врегулювання договору довічного утримання передбачалося за моделлю договору типу купівлі-продажу, а всі інші республіки СРСР вважали доцільним передбачити регулювання договору довічного утримання в окремих главах союзних ЦК.
Зокрема, у ЦК України 1964 договір довічного утримання (ст. 425 ЦК) було вміщено в ряду інших договорів про надання послуг, оскільки вважалось, що саме послуги є метою цього договору [16, с.211-213], а передача права власності на майно тільки засіб до досягнення поставленої мети3. Таким чином, український законотворець легітимно не визнавав існування самостійного різновиду договору типу купівлі-продажу договору довічного утримання (ренти), а вбачав у ньому самостійний характер, що проявляється в наданні послуг у вигляді утримання відчужувачу майна. Якщо провести порівняння умов договору довічного утримання в ЦК України 1964 з умовами договору ренти в новому ЦК України 2004, то ми побачимо, що в п. 1 ст. 737 ЦК 2004 також передбачається можливість виплати ренти у формі надання певних послуг, при цьому договір ренти4, як було вже сказано, тепер розміщено серед договорів мета яких полягає в передачі права власності на майно, а не надання послуг. Таким чином, видно, що український законотворець не змінив погляду на ренту як на послугу, однак зважив за необхідне поміняти місце договору ренти в ЦК України5.
У зв’язку зі всім вище сказаним, цікавим видається звернутися до практичного досвіду законодавчого регламентування договору ренти в ЦК таких європейських держав як Франція та Німеччина, – історичних місць його походження й подальшого розвитку. Так, на відміну від нового ЦК України у Французькому ЦК не міститься окремої глави, що присвячується спеціальному врегулюванню договору ренти. У ФЦК загальні положення про договір ренти розміщені в розділі, що присвячується правовому врегулюванню договору відсоткової позики ст. 1909 ФЦК. У ній, зокрема, говориться: “Можно установить по договору проценты с тем, что займодавец отказывается от требования возвращения капитала. В этом случае заём (виділено нами – М.А.) получает название установления ренты” 6.
Подібний правочин французькими цивілістами розглядається як: “соглашение, посредством которого одно лицо обязуется уплачивать другому ренту взамен капитала, возвращение которого является вполне факультативным” [17, с.800]. Факультативність повернення капіталу полягає в тім, що одержувач ренти не може вимагати його повернення, тоді як платник ренти може це зробити тоді, коли забажає. Відповідно мета такого договору вбачається не стільки в перенесенні права власності на майно, скільки в довірчому довгостроковому кредитуванні платника ренти.
В іншому розділі ФЦК “Ризикові договори” (до яких договір про встановлення ренти не належить) розміщено нормативні положення про умови виплати довічної ренти ст.ст. 1968-1987 ФЦК. Поняття договору довічної ренти ФЦК не містить, тому застосуванню підлягає загальна норма ст. 1909 ФЦК. Французькими цивілістами домовленість про виплату довічної ренти розглядається як двосторонній ризиковий правочин за яким “одно лицо рентный должник (le debirentier), обязывается периодически в определённые сроки упла-чивать другому лицу определённые суммы, рентные платежи (arrerages), в течение всей жизни этого другого лица, именуемого рентным кредитором (credirentier)” [18, с.332]. При цьому, добре видно, що від встановлення ренти договір довічної ренти відрізняється своєю явно вираженою соціально-забезпечувальною спрямованістю. Про це, безпосередньо, свідчить умова про довічну виплату ренти, яка своєю спрямованістю перетворює договір довічної ренти на довічний договір забезпечувального характеру7. Недопустимість умови про викуп ренти в договорі довічної ренти дозволяє розглядати його як різновид купівлі-продажу [17, с.811]. Відповідно, договір довічної ренти своєю метою має не кредитування, а забезпечення майбутніх потреб одержувача ренти за рахунок перенесення права власності на майно. Таким чином, випливає, що, в теорії французького цивільного права договір ренти не прийнято вважати самостійним договором. Під ним французькими цивілістами розуміється або різновид договору відсоткової позики (у формі встановлення ренти) або різновид договору купівлі-продажу (у формі довічної ренти). Відповідно до чого у ФЦК не має окремої глави, що присвячується правовому врегулюванню договору ренти. У Німеччині, у якій, в ос-нову правового регулювання рентного договору покладено ідею речового забезпечення виплат ренти (§ 1119 НЦУ) також не має окремої глави, що присвячується правовому регулюванню договору ренти. Так, в НЦУ частина норм про договір ренти розміщена в розділі “Речове право”, яким передбачається регулювання права застави, де рента представлена одним із п’яти допустимих способів забезпечення виконання зобов’язань [19]. Відзнаковою особливістю даного різновиду застави є те, що вона не характеризується акцесорністю встановлюваного зобов’язання, а розглядається в якості самостійного речового права8, що спрямовується на забезпечення одержання ренти з нерухомості, яку вона обтяжує [20, с.218]. У доктрині німецького цивільного права ідея речового забезпечення виплат ренти вважається доволі тонкою й дискусійною. На її користь не має одностайної підтримки серед німецьких юристів. Зокрема, автори одного з німецьких підручників по цивільному праву відмічають: “Из положений о регулировании рентного долга видно, что ни по своей юридической форме, ни по экономической сущности он не является средством обеспечения кредита. Установление рентного долга является, скорей, неприкрытой формой покупки титула для получения земельной ренты.” [21, с.377]. У чому погодитися з ними одразу ви-дається неможливим, тому що вони, як на наш погляд, випускають із поля зору нормативне положення п. 2 § 1119 НЦУ “При установлении рентного долга должна быть определена общая сумма платежей, при выплате которой рентный долг может быть погашен”. Наявність його свідчить про те, що мова йде про довірчі кредитно-розрахункові рентні правовідносини в яких перехід майна у власність є неодмінною умовою виплати рен-ти. Місце ж рентного боргу в НЦУ серед способів забезпечення виконання зобов’язань пояснюється давньою приналежністю договору ренти до фідуціарних правочинів, у яких передбачається умова про винагороду позикодавця (рента), і за якими, як відомо, ефект забезпечення досягався завдяки перенесенню права власності на майно [22, c.316], від чого з формального боку такі відносини виглядають як купівля-продаж. Решта норм, що присвячуються правовому врегулюванню договору довічної ренти знаходиться в главі XVI НЦУ (Довічна рента). Як і у ФЦК у НЦУ не дається визначення договору довічної ренти, а говориться тільки про спе-цифічні для нього умови (§ 716 НЦУ й ін.). Німецькими цивілістами цей різновид договору ренти розглядається в якості різновиду договору купівлі-продажу, оскільки, як було показано вище, “здесь приобретается право на получение рентных платежей за известное вознаграждение, в чём бы это последнее не состояло” [6, c.128]. Таким чином, в німецькій теорії цивільного права й у законодавстві, як і у французькій доктрині й законодавстві, договір ренти також розглядається двобічно, в якості різновиду кредитного правочину, і в якості різновиду договору купівлі-продажу. На відміну від згаданих ФЦК і НЦУ, в новому ЦК України 2004 правове врегулювання договору ренти, повторимось, передбачається в окремій главі 56 (Рента), оскільки на даному етапі кодифіка-ційних процесів українського цивільного законодавства законотворцем вважається, що договір ренти своєю метою має перенесення права власності на майно в обмін на виплату ренти. Із чим на підставі проведеного дослідження при відповідній аргументації в принципі можна погодитись. Так, виділення в ЦК України спеціальної глави 56 (Рента), як думається, не пов’язується з наявністю особливих практичних відмінностей договору ренти в українському майновому побуті від практичних особливостей договору ренти в юридичному побуті інших країн дальнього й близького зарубіжжя. У загальному порівнянні умови договору ренти за ЦК України майже нічим не відрізняються від його умов за ЦК інших країн. Як і всюди договір ренти, що передбачений у ЦК України має означені вище риси кредитного правочину, купівлі-продажу, та в окремих випадках дарування, і саме тому до нього, в субсидіарному порядку, повинні застосовуватись відповідні правила про ці договори, якщо це не суперечить суті договору ренти9.
Місце ж договору ренти в українському ЦК серед договорів, що своєю метою мають перенесення права власності на майно обумовлюється тим, що як за договорами купівлі-продажу, так і за договорами позики (різновидом яких вважається договір ренти) завжди переходить право власності на майно. А, як відомо, передача - права власності на майно вважається першорядною системною ознакою по відношенню з іншими системними ознаками, оскільки, непорушна власність це фундамент, на якій базується функціонування ринкової економіки.
Таким чином, ми вважаємо, що договір ренти справедливо посідає місце серед договорів, що своєю метою мають передачу права власності на майно. При цьому, глава 56 (Рента) ЦК України носить загальний нормативний характер по відношенню до різновидів договорів купівлі-продажу, дарування й позики – договору ренти, який має свою особливу практичну специфіку, і потребує особливої уваги щодо свого належного врегулювання. Виділення українським законотворцем окремої глави під врегулювання договору ренти, на наш погляд, є цілком виваженим позитивним кроком вперед по відношенню до своїх закордонних колег, оскільки це дозволяє досягти певної ефективності позитивного врегулювання ЦК України нових договірних рентних правовідносин. 1 У зв’язку з тим, виникає проблема, які його спеціальні нормативні положення (безпосередньо) і положення договірного права (субсидіарно) мають застосовуватись до нього. 2 Про те, що договір ренти і договір довічного утримання співвідносяться між собою як рід і вид в юридичній літературі відмічалося Брагінським М.І. Див. Брагинский М.И. Витрянский В.В. Договорное право. М.: Статут, 2000. Кн. 2. С.618. До речі, наш законодавець максимально підкреслив дану спорідненість у ст. 737 ЦК України за якою передбачається можливість встановлення ренти у формі надання послуг. 3 Думається, що всі наведені погляди радянських цивілістів мають один загальний істотний недолік, який полягає в тому, що вони висловлювались без врахування попереднього розвитку рентних правовідносин. На наш погляд, саме тому ми стикнулися з наявністю різноманіття (надуманих) поглядів відносно питання юридичної природи договору довічного утримання (ренти) і залежного від цього неоднозначного підходу до визначення місця договору довічного утримання (ренти) в ЦК. 4 У тому числі й договір довічного утримання. 5 Те саме було здійснено і в ЦК інших колишніх союзних республік за виключенням цивільного законодавства Латвії, у якій було повернуто в дію Цивільний закон 1937 року, де договір ренти розглядається в якості правочину про встановлення речового права – поземельної повинності (ст-т. 1260-1267 Цивільного закону Латвії). Відповідно нормативні положення про цей договір розміщено у главі V, серед положень про інші обмежені речові права. До речі, саме серед обмежених речових прав і відводив місце ренті (поземельній повинності, на нім. Reallasten) Покровський І.А.. Див. Покровский И.А. Основные проблемы гражданского права. - М.: Статут,1998. - С. 211-212. 6 При цитуванні Французького ЦК нами використовувався його переклад зроблений Перетерским І.С. Французский Гражданский кодекс (1804г). - М.,1941. 7 В договорі довічної ренти забезпеченню підлягають майбутні потреби одержувача ренти. Їх забезпечення досягається за рахунок плодоносних властивостей майна відчуженого під виплату довічної ренти. 8 На наш погляд, з такою думкою не видається можливим погодитись, оскільки речове право своїм об’єктом завжди має певну річ, а не поведінку зобов’язаної особи – платника ренти. Крім того, відомо, що речове право задовольняється шляхом безпосереднього впливу управоможеної особи на річ, а не завдяки поведінці зобов’язаної до виплати ренти особи – платника ренти. 9На увазі нами мається відсутність правил про випадкову загибель речі в договорі позики.
Література:
1. Победоносцев. К.П. Курс гражданского права. - СПб., 1880. - Т. 3. - 584 с. 2. Райхер. В.К. Общественно-исторические типы страхования. - М.: Гос. юриздат, 1947. - 307 с. 3. Апанасюк М.П. Походження договору ренти. // Вісник Університету внутрішніх справ (спецвипуск). - 2000. -191-194с. 4. Laurent, prinsipes de droit civil. - Paris, 1886. - T. XXVII. - 804 с. 5. Pont, des petils contracts. - Paris, 1879. - T. I. - 398 с. 6. Forster. D. Theorie und Praxis. - Berlin, 1894. - T. II. - 615 с. 7. Уложение гражданское. Проект. - СПб.: Государственная типография, 1889. - Кн. 5. - Т. 5. - С. 696. 8. Рясенцев. В. Договор об отчуждении имущества на условиях пожизненного пользования. // Социалистическая законность. - 1945. - № 1-2. -23-25 с. 9. Бару М.И. Договорное обязательство о содержании. // Ученые записки Харьковского юридического института. - 1948. - Вып. 3. -25-54 с. 10. Штейнберг А. Дарение. // Советская юстиция. - 1940. - № 11 -10-12 с. 11. Маслов В.Ф. Договоры с ус-ловием пожизненного содержания. // Советское государство и право. - 1954. - № 6. -25-28 с. 12. Коняев Н. Круглов В. Договор купли-продажи с условием пожизненного содержания. // Советская юстиция. - 1974. - № 6. -11-12 с. 13. Иоффе О.С. Толстой Ю.К. Новый гражданский кодекс РСФСР. - Л. Юриздат ,1965. -205 с. 14. Ерошенко А. Правовое регулирование отношений пожизненного содержания. // Советская юстиция. - 1970. -№ 6. -8-9 с. 15. Красавчиков О.А. Советское гражданское право. - М.: Высшая школа,1985. - Т.2. - 544 с. 16. Гордон М.В. Радянське цивільне право. - Х.: Основа,1966. - 326 с. 17. Пляниоль. М.Курс Французского гражданского права. - Петрокровь, 1911. - Вып. 5. - Ч. 2. - 845 с. 18. Морандъер. Ж.Гражданское право Франции. - М.: Изд-во. иностранной литературы, 1961. - Т.2. - 660 с. 19. Будилов. В.М. Залоговое право России и ФРГ. - Спб.: Прогресс, 1993. - 210 с. 20. Покровский. И.А. Основные проблемы гражданского пра-ва. - М.: Статут, 1998. - 352 с. 21. Дорнбергер Г. Д. Клейне Г. Клингер Г. Пош М. Гражданское право ГДР. Вещное право. - М.: Изд-во. иностранной ли-тературы, 1959. - 604 с. 22. Новицкий И.Б. Перетерский И.С. Римское частное право. - М.: Юриспруденция, 1999. - 512 с.
