Апанасюк М.П., науковий співробітник Відділу організації наукової роботи Національного університету внутрішніх справ.
Юридична природа права на ренту
Вісник Національного університету внутрішніх справ. – 2004. – № 27 – С. 331-335.
Серед актуальних проблем, навколо яких у теорії цивільного права колись не вщухали суперечки можна виділити чимало таких, які ще й досі залишаються невирішеними [Див. напр.: 1, 2]. Однією з них є проблема юридичної природи права на ренту, що на сьогодні набула актуальності в зв’язку із введенням у дію нового Цивільного кодексу України 2004 року, яким уперше було запроваджено регулювання договірних рентних правовідносин (глава 56 Рента). Відомо, що в теорії цивільного права згадана проблема була піднята ще на початку XX століття відомим російським цивілістом І.А. Покровським. Він одним із перших зауважував, що право на ренту не зовсім вкладається в конструкцію речового права, оскільки до його змісту входить “некоторое положительное действие собственника, некоторое facere” [1, с.211]. Після І.А. Покровського цивілісти не приділяли уваги даній проблемі, оскільки вона через деякий час після своєї постановки терміново втратила свою актуальність1. Приводом до розгляду питання юридичної природи права на ренту виявилось передбачене ч. 2 п. 2 ст. 735 нового ЦК України правило за яким установлюється, що в разі відчуження нерухомого майна іншій особі до неї переходять обов’язки платника ренти. Воно власне і є предметом даної дискусії метою якої є з’ясування речовим, чи зобов’язальним є право на ренту, що встановлюється в результаті відчуження нерухомого майна під виплату ренти. Правильне вирішення означеної проблеми дозволить як на практичному так, і на теоретичному рівні визначитись з належними підходами правового регулювання договірних рентних правовідносин, і разом із тим, допоможе передбачити можливі способи охорони та види захисту суб’єктивних прав їх учасників. Так, у юридичній літературі встановлене відчуженням нерухомості право на ренту однозначно зараховується до речових прав. Зокрема, К.П. Побєдоносцев вважав так тому, що на його погляд, зобов’язання ренти обтяжувало нерухомість з її приналежностями, а не її володільця [3, с.352]. Очевидно, поділяв його погляди також і Ж. Моранд’єр, який убачав речовий характер даного права в тому, що зобов’язання ренти переходило на кожного наступного набувача нерухомості [4, с.253]. Вважають самостійним і незалежним від особистого зобов’язання речовим правом згадане право, маючи на увазі рентний борг (§§1199-1203 BGB) - різновид абстрактної, без акцесорної форми застави й деякі німецькі цивілісти [5, с.336-342]. І дійсно, з одного боку, характер правовідносин, що виникають на підставі ч. 2 п. 2 ст. 735 ЦК України наводить нас на ту ж саму думку. У результаті його аналізу ми можемо побачити як би невидимий для сторонніх осіб абсолютний зв’язок одержувача ренти з нерухомим майном. Полягає він у тім, що власники, цього майна можуть мінятися, а одержувач ренти вправі вимагати виплати рентного доходу від кожного наступного власника нерухомості, що одержав її в порядку правонаступництва. До таких власників, у першу чергу, відносяться покупці цього майна2, обдаровані за договором дарування, спадкоємці, що прийняли спадщину, держава в особі відповідного фінансового органу, словом усі ті фізичні і юридичні особи, до яких перейшло право власності на нерухоме майно обтяжене рентою. Відповідно, і в нас складається таке враження наче б, то право на ренту є речовим, оскільки воно “прив’язується”, до речі, а не до особи. З іншого боку, ми не можемо не звернути уваги на те яким чином задовольняється згадане право, і це наводить нас на протилежну думку, що право на ренту не може бути речовим. Не важко не помітити, що право на ренту задовольняється через дії зобов’язаного суб’єкта, який у рентному правовідношенні визначається за його відношенням до обтяженої рентою речі. На наш погляд, саме до нього, а не на річ спрямовується право кредитора. В іншому місці своєї роботи К.П. Побєдоносцев так і писав: “отчуждением имущества приобретались права требовать ежегодного дохода или взноса (arrerage) от всякого лица, кто будет владельцем того имения” [3, с.352]. Звідсіль, попередні міркування визнання речовим права на ренту, виглядають, як бачимо, не зовсім переконливими по крайній мірі вони не вкладуться в рамки прийнятого, останнім часом, у цивілістиці уявлення про речове право [6, с.277]. Щоб пролити світло на цю теоретичну проблему, на наш погляд необхідно з’ясувати, що є об’єктом права на ренту, адже відомо, що основна відмінність між речовими й зобов’язальними правами полягає в об’єкті прав. Об’єкт права річ – речове право, об’єкт права дії - зобов’язальне право [7, с.103]. Насамперед зазначимо, що в договорі ренти, у силу того, що він є реальним договором, момент передачі права власності на нерухоме майно співпадає з моментом його укладення, і відповідно тільки після цього виникає рентне правовідношення до змісту якого входить право на ренту. Під правом на ренту, у даному випадку “понимается периодическое право требования рентного дохода установленного бессрочно, пожизненно или на определённый срок” [3, с.352]. Це періодичне право вимоги пред’являється до конкретного суб’єкта, – платника ренти, що є власником нерухомого майна обтяженого рентою, і який через те є зобов’язаною стороною рентного правовідношення. Так як зобов’язана сторона в рентному правовідношенні одна, відповідно об’єктом рентного правовідношення будуть дії тільки цієї зобов’язаної сторони – платника ренти. Отже, ми вважаємо, що об’єкт права на ренту складають дії по виплаті ренти зобов’язаного платника ренти. Таким чином, на стадії укладення договору ренти поступкою речовим правом встановлюється зобов’язальне право. Яким же чином здійснюється право на ренту? Відповідь на це запитання ми знаходимо з аналізу характеру рентного правовідношення. Оскільки, одержувач ренти вправі вимагати виплат ренти від платника ренти випливає, що право на ренту здійснюється тоді, коли на вимогу одержувача ренти платник ренти виконує свої обов’язки по виплаті ренти. Відповідно, право на ренту справляє вплив на поведінку платника ренти, і здійснюється воно тоді, коли останній належним чином виконує свої обов’язки по виплаті ренти. Усе це знову таки свідчить, що право на ренту є не речовим, а зобов’язальним. Як би право на ренту було речовим, то воно б здійснювалось самим одержувачем ренти, і проявлялося б у реалізації того, чи іншого повноваження власника відносно матеріального об'єкта, і разом із тим, спрямовувало б свою дію на усунення всіх інших осіб від можливості незаконного впливу на цей об’єкт. А так як одержувач ренти своє право на ренту здійснює через її платника - це право підкреслюємо ще раз є зобов’язальним. У всякому разі, платник ренти - це власник майна, а “право на действия собственника – право обязательственное” вважав Д.І. Мейєр [8, с.99]. Різниця в об’єктах речового й зобов’язального права з необхідністю тягне за собою, як відомо, і свої відповідні способи захисту у випадку їх, порушення. Порушення відносного права на ренту в договорі ренти можливе тільки за умови повної бездіяльності або не належної діяльності платника ренти. Відповідно, захищатися означене право може тільки шляхом примусу платника ренти до належного виконання своїх обов’язків у натурі (п. 5 ст. 16 ЦК України). Таким чином, зобов’язальне право на ренту буде захищатися тільки адекватним його природі зобов’язальним позовом. У додаток до всього сказаного звернемо увагу іще на одне положення ЦК України, яким також передбачається регулювання рентного договору. Згідно ст. 743 ЦК у разі випадкового знищення або випадкового пошкодження майна, переданого під виплату ренти на певний строк, платник ренти не звільняється від обов’язку виплачувати її до закінчення строку виплати ренти на умовах, встановлених договором ренти. На наш погляд, зміст даної умови договору ренти досить виразно свідчить про те, що в українському цивільному законодавстві передбачається регулювання особистого права на ренту, бо воно в даному випадку не залежить від існування матеріального об’єкта. Чим, власне, іще раз доводиться, що право на ренту не речове, а зобов’язальне. На основі проведеного вище розмежування за об’єктами випливає, що в протилежність абсолютності речовому правовідношенню, рентне носить відносний характер. Права й обов’язки, що складають його зміст, за об’ємом конкретно визначаються в договорі, тоді як зміст, об’єм і межі речових прав, зазвичай, окреслюються законодавством. Виняток з їх, маси становлять лише обмежені речові права, які також можуть визначатися договором. Звідсіля певний теоретичний і практичний інтерес для нас має питання з’ясування різниці між договором ренти й договором емфітевзису, як найбільш подібних між собою договорів. Вище нами зазначалося, що в одержувача ренти не має речового права, так як при укладенні договору ренти ним передається своє право власності на нерухоме майно в обмін на виплату ренти. За власником при укладенні договору емфітевзису навпаки право власності залишається, хоча й без правоможностей, оскільки останні надаються емфітевті для повного здійснення чужого права власності [9, с.345]. За це емфітевта повинен сплачувати canone титульному власнику, подібно тому як платник ренти сплачує ренту попередньому власнику (чи третій особі, на яку вказав власник під час укладення договору). Отже, різниця між ними в тому, що за договором емфітевзису сплачує canone володілець власнику, а за договором ренти, власник сплачує ренту третій особі [10, с.196]. Таким чином, ці два договори, що ззовні виглядають так схожими один на одного мають принципові юридичні відмінності. Наприкінці, ми вважаємо необхідним зауважити, що передбачений п.1 ст. 787 ЦК України порядок урегулювання договірних рентних правовідносин, на наш погляд, цілком, відповідає розумінню ренти як виду прибутку, який витребується від кожного наступного володільця нерухомості обтяженої рентою. Адже за своєю правовою метою означений договір спрямований на одержання доходу у вигляді ренти від перенесення права власності на майно3. Саме за для забезпечення одержання гарантованого й стабільного прибутку у вигляді ренти одержувачем ренти й встановлюється обтяження нерухомого майна рентою. Відповідно, економічний ефект від подібної умови договору ренти цілком на боці одержувача ренти, який може бути охарактеризований нами як завуальований лихварський. Таким чином, на підставі всього вище сказаного ми вважаємо, що встановлене під відчуження нерухомості право на ренту своїм об’єктом має дії зобов’язаного платника ренти. Здійснюється це право тоді, коли на вимогу одержувача ренти платник ренти виконує свої обов’язки по виплаті ренти. Оскільки право на ренту впливає на поведінку платника ренти воно по своїй природі є зобов’язальним правом, а не речовим. 1Через революційні події 1917 року нове Цивільне уложення царської Росії в якому була глава XXI (Довічний прибуток. Рента) так і не було прийняте. У ЦК України 1923 року регулювання рентних відносин взагалі не передбачалося. У ЦК України 1964 року рентні відносини були представлені лише договором довічного утримання. 2 Сюди слід віднести і покупців, що придбали таке майно з торгів. 3 В юридичній літературі є інша думка про те якою є мета договору ренти. Зокрема, Брагінський М.І. вважає, що нею є надання у власність майна в обмін на періодично виплачувану грошову суму, призначену для забезпечення утримання. Брагинский М.И. Витрянский В.В. Договорное право. Книга вторая: Отдельные виды договоров. - М.: Статут, 2000. - С. 622.
Список літератури:
1. Покровский И.А.. Основные проблемы гражданского права. - М.: Статут, 1998. - 353 с; 2. Актуальные проблемы гражданского права: Сб. статей./Под редакцией Брагинского М.И. - М.: Статут, 1998. - 464 с; Актуальные проблемы гражданского права: Сб. статей./Под редакцией Брагинского М.И. - М.: Статут, 2000. - 222 с; Актуальные проблемы гражданского права: Сб. статей./Под редакцией Алексеева С.С. - М.: Статут, 2000. - 318 с; 3. Победоносцев К.П. Курс гражданского права. - СПб.: Синодальная тип., 1880 - Т.3. - 640 с; 4. Морандьер Ж. Гражданское право Франции. - М.: Изд-во. иностранной литературы, 1958. - Т.1. - 601 с; 5. Дорнбергер Г., Клейне Г., Клингер Г., Пош М. Гражданское право ГДР. Вещное право. - М.: Изд-во. иностранной литературы, 1959. - 604 с; 6. Брагинский М.И. Витрянский В.В. Договорное право. Книга первая: Общие положения: Изд. 2- е, испр. - М.: Статут, 2000. - 848 с; 7. Підопригора О.А. Основи Римського приватного права. - К.: Вентурі, 1997. - 336 с; 8. Мейер Д.И. Русское гражданское право. - М.: Статут, 1997. - Ч.2. - 455 с; 9. Зом Р. Институции. История и система римского гражданского права. Общая часть и вещное право. - Сергиев Посад.: Тип. И.И. Иванова, 1916. - Ч.2. - 368 с; 10. Объяснения к Проекту вотчинного устава. - СПб., 1893. - Т. I.
