Проблема обмеження права фізичної особи на інформацію про стан здоров'я
Журнал "Економіка, фінанси, право" N 4 2004 р. с. 31-34.
Право фізичної особи на інформацію про стан свого здоров'я закріплене у новому Цивільному кодексі України (далі: ЦК України), серед інших особистих немайнових прав, що забезпечують, природне існування людини як учасника цивільних відносин. Відповідно до положень ст.285 ЦК України, повнолітня фізична особа має право на достовірну та повну інформацію про стан свого власного здоров'я, в тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються здоров'я. Цим правом наділені також батьки (усиновлювачі), опікун та піклувальник щодо інформації про стан здоров'я дитини або підопічного. Не дивлячись на чіткість вимоги про надання фізичній особі достовірної та повної інформації про стан її здоров'я, здійснення цього особистого немайнового права ускладнюється обмеженнями пов'язаними з відповідними правами медичних працівників. У ч.3 ст.285 ЦК України закріплено можливість медичних працівників давати неповну інформацію про стан здоров'я фізичної особи, право обмежити можливість їх ознайомлення з відповідними медичними документами, якщо ця інформація може погіршити стан здоров'я такої фізичної особи, або зашкодити процесові лікування. Зазначене обмеження права на повну та достовірну інформацію про стан свого здоров'я тягне за собою низку проблем, що носять винятково актуальний характер і вимагають свого негайного вирішення. Проблемам здійснення прав фізичної особи на інформацію про стан свого здоров'я присвячено праці Н.Болотової, М.Малеїної, О.Тихомирова, В.Акопова, В.Соловйова. Метою цієї статті є вирішення наступних проблемних питань: по-перше, з'ясування змісту оціночних категорій, що використовуються у диспозиції правової норми, якою закріплено обмеження права особи; по-друге, з'ясування рівнів та форм обмеження повноти та достовірності інформації про стан здоров'я. На нашу думку, назріла у чинному законодавстві об'єктивна потреба конкретизувати умови здійснення та обмеження права медичних працівників на надання фізичним особам неповної інформації про стан їхнього здоров'я, обмеження права їхнього доступу до окремих медичних документів, коли інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я та зашкодити процесові лікування (ч.3 ст.285 ЦК України). У зв'язку із цим видається можливим запропонувати наступні варіанти розв'язання зазначеної потреби. 1. Законодавчо закріпити вичерпний перелік випадків надання такого права медичним працівникам. 2. Законодавчо закріпити й визначити конкретні критерії та умови, за яких допускатиметься надання медичними працівниками неповної інформації про стан здоров'я фізичної особи або обмеження права такої фізичної особи на ознайомлення з відповідними медичними документами. 3. Виключити із ЦК України ч.3 ст.285 та ч.3 ст.39 із Основ законодавства України про охорону здоров'я, скасувавши тим самим у чинному законодавстві України право медичних працівників на надання неповної інформації про стан здоров'я фізичної особи та на обмеження можливості ознайомлення з окремими медичними документами, якщо така інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я або погіршити стан здоров'я батьків (усиновителів) опікунів, піклувальників такої фізичної особи, зашкодити процесові лікування. Останній із запропонованих варіантів (з єдиним винятком із правила у тому випадку, коли хворий не хоче нічого знати про свою хворобу та свідомо відмовляється від отримання інформації про стан свого здоров'я, що також є його правом) видається нам найбільш виправданим та доцільним з наступних причин. По-перше, людина може належним чином розпоряджатися собою (своїм життям, здоров'ям), давати згоду на медичне втручання або відмовлятися від нього, тільки тоді, коли у неї достатньо відомостей (т.б. вона є належним чином поінформованою) для того, щоб прийняти правильне рішення, вчинити необхідні дії тощо. Саме тому, медичний працівник повинен надавати хворій людині (фізичній особі) усю існуючу та доступну йому інформацію на момент її запиту. Об'єм надаваної інформації повинен бути вичерпним та не містити жодних обмежень. По-друге, у науковій літературі наголошується, що лікар має право, а іноді й зобов'язаний оберігати пацієнта та не повідомляти йому неприємної, важкої, травмуючої інформації про хворобу (насамперед про діагнози складних, важковиліковних або взагалі невиліковних хвороб, таких як: рак, пухлини головного мозку тощо, що тягнуть за собою у кінцевому результаті, як правило, смерть хворого)[1]. Ступінь необхідного інформування хворого, тобто об'єм надаваної пацієнту інформації, лікар визначає самостійно, керуючись при цьому правилами лікарської етики, суб'єктивним уявленням про пацієнта та власними знаннями про його хворобу, методи її лікування, можливі ризики такого лікування тощо. Водночас, надаючи хворому неповну інформацію про стан його здоров'я, лікар, на нашу думку, обмежує реальні можливості такого хворого на здійснення інших прав (наприклад, права на обстеження у іншому медичному закладі, права на отримання консультації у іншого спеціаліста, на скликання за ініціативою хворого консиліуму (ради лікарів) та ін.). А не повідомляючи хворому його діагнозу у випадку виявлення невиліковної хвороби (в т.ч. такої, внаслідок якої летальний наслідок є невідворотним), лікар обмежує право такого хворого ще й на здійснення останніх розпоряджень на випадок своєї смерті (в т.ч. на складення заповіту, здійснення релігійних обрядів згідно із відповідним віросповіданням: причастя, сповіді тощо). По-третє, видається доцільним законодавчо закріпити обов'язок медичних працівників щодо ненадання або надання неповної інформації про стан здоров'я тих фізичних осіб, які самостійно виявляють таке бажання. Не виключається можливість виникнення таких ситуацій, за яких людина (фізична особа) не бажає нічого знати про свою хворобу або взагалі про стан свого здоров'я; чи, зважаючи на склад свого характеру, наявність серцевих, неврологічних, інших захворювань, бажає обмежити об'єм надаваної їй інформації тим, що вважає для себе найбільш суттєвим, необхідним, доцільним і т.ін. До компетенції лікаря повинно відноситися вирішення тих питань, у вирішенні яких він є кваліфікованим та компетентним (наприклад, проведення обстеження, постановка діагнозу, визначення необхідності та можливості проведення тих чи інших лікувальних заходів, оцінка ризику настання певних ускладнень чи смерті), однак до компетенцій лікаря не повинно відноситися вирішення тих питань, що виходять за межі його фаху або носять етичний характер (наприклад, наскільки для кожної конкретної людини важливо зберегти зір чи слух, чи наскільки кожна конкретна людина є вразливою внаслідок її особистісних характеристик, складу характеру). Принципово важливо, що непоінформована належним чином про свою хворобу людина (фізична особа) не зможе за допомогою відповідних лікувальних заходів відновити найкращим чином свої здоров'я. Не все у процесі лікування залежить від знань, рівня кваліфікації, досвіду й вміння медичного персоналу. Так, наприклад, лікарі можуть вдало здійснити хірургічне втручання при діагнозі: рак легенів, а пацієнту не повідомити суті проведеної йому операції (тобто не надати йому повної інформації про стан його здоров'я). Однак, після такого оперативного втручання необхідно проходити спеціальне лікування, в тому числі за допомогою відповідних (протиракових) препаратів. Коли людина знає про це, то слідкує належним чином за розкладом лікування, графіком проходження лікувальних процедур тощо. Якщо ж людині (фізичній особі) не відома справжня сутність хвороби, й вона не є належним чином поінформованою про особливості й деталі її лікування, то така людина не зможе контролювати процесу її лікування, цілком та повністю залежатиме від добропорядності медперсоналу. Тоді, коли людині не відомо від якої хвороби насправді її лікують, вона не може перевірити того, наскільки якісно (і чи якісно взагалі) їй надаються медичні послуги, чи найкращим чином здійснюється її лікування, чи вживаються для цього усі можливі заходи з боку медперсоналу тощо. Досить часто такі показники, як: фізичний стан, вік, соціальний статус особи, стають приводом до обмеження медичної інформації, що надається такій особі. Стосовно, наприклад, осіб похилого віку, це може бути пояснено тим, що ризик ускладнень у них є підвищеним. Соціальна незахищеність та малозабезпеченість пацієнта призводить до того, що йому надається інформація тільки про дешеві способи лікування наявних у нього хвороб. Більшість якісних (ефективних) ліків коштує дорого. Лікарі можуть погано собі уявляти фінансову спроможність того чи іншого пацієнта, або ж недооцінювати його бажання вилікуватися. Освіченість сучасних пацієнтів у непоодиноких випадках дозволяє їм цілком кваліфіковано брати участь у виборі, з врахуванням індивідуальних особливостей свого організму, більш раціональної лікарської тактики чи оптимального лікарського засобу. Неінформованість або неналежна (в т.ч. неповна, невичерпна) інформованість хворого не сприяє мобілізації його сил, шкодить йому, змушує шукати відповіді на важливі для нього запитання у спеціальній літературі або приватних консультаціях, породжує незадоволення та скарги. Окрім того, вважаємо, тільки та людина (фізична особа), стану здоров'я якої стосується наявна у лікаря інформація, повинна визначати коло тих осіб, яким вона може чи повинна бути повідомлена, а також ступінь поінформованості таких осіб про стан її здоров'я. По-четверте, кожна людина наділена всією повнотою прав самостійно приймати рішення щодо себе (в тих межах, за яких це не шкодить громадським та державним інтересам). Закон, таким чином, повинен й беззаперечно визнавати за людиною (фізичною особою) право на отримання в повному об'ємі будь-якої інформації про стан свого здоров'я та про всі обставини, що можуть мати вплив на нього. Таким чином, надання лікарем неповної інформації хворій людині (фізичній особі) повинно, на нашу думку, розцінюватися як обман, оскільки спонукає людину до прийняття того рішення, до якого її підштовхує лікар шляхом надання вибіркової, обмеженої, тенденційної інформації. Ігнорування вказаних потреб реформування законодавцем чинного законодавства може створити можливості медичному персоналу до порушення права фізичної особи на достовірну, повну, своєчасну та доступну інформацію про стан свого здоров'я. На даний час, праву фізичної особи на отримання такої інформації кореспондує право медичних працівників на надання неповної інформації та обмеження права доступу фізичної особи до медичних документів. Ненадання такої інформації (неповне, обмежене надання) з суб'єктивних причин завжди може бути виправдане об'єктивним побоюванням лікаря погіршити стан пацієнта, зашкодити процесові лікування. Сьогодні, таким чином, питання визначення доцільності та необхідності надання повної інформації фізичній особі про стан її здоров'я цілком покладається на медичного працівника. Вважаємо, що в контексті висвітлення даної проблеми слід належним чином відмежовувати потребуючу законодавчого закріплення необхідність повного та вичерпного інформування фізичних осіб про стан їхнього здоров'я (знаходиться у сфері правового регулювання) від способів, методів, етичних правил здійснення такого інформування медичними працівниками (знаходяться на суміжній площині медичної етики, лікарської деонтології, біоетики тощо). Сьогодні, ні у кого не викликає сумніву той факт, що лікар повинен вміло інформувати хворого особливо у випадках виявлення серйозних (важковиліковних або невиліковних) захворювань, так як вказане вміння - то є прояв лікарського таланту. В залежності від особливостей хвороби та стану здоров'я хворого медичні працівники можуть користуватися різними умовними моделями інформування[2]. Загалом, не претендуючи на вичерпність висвітлення даного питання, можна виділити, як найбільш поширені, чотири наступні моделі. 1. Інформаційна (наукова, споживацька) модель, при використанні якої лікар виступає у ролі компетентного експерта, неупереджено надаючи хворому повну інформацію про стан його здоров'я, виявлені хвороби, прогнози, способи лікування й роз'яснює всі незрозумілі йому положення. Пацієнт самостійно приймає рішення, беручи на себе певну відповідальність. Завдання лікаря - вміло підвести хворого до правильного вибору. За такої моделі спостерігається повна автономія хворого за мінімальної ролі лікаря. 2. Інтерпретаційна (наукова, споживацька) модель стоїть близько до попередньої, однак при цьому лікар більш близько контактує із хворим, виступаючи у ролі радника, консультанта: надаючи інформацію, він разом із роз'ясненнями терпляче пояснює хворому переваги та правильність для нього певного рішення, не нав'язуючи самого рішення як такого. У такому випадку при дотриманні автономії хворого підвищується роль лікаря. 3. Дорадча модель передбачає досягнення взаємної згоди за спільного обговорення становища хворого, особливостей діагностичних та лікувальних методів. При цьому лікар виступає в якості старшого друга, вчителя. Ця модель наближує взаємовідносини лікаря та хворого до тих, до яких прагне лікар, який дотримується вимог медичної етики та деонтології, поширеної у вітчизняній медицині. Автономія хворого, його незалежність та висока роль лікаря обумовлюють гармонічність взаємостосунків. 4. Патерналістська (батьківська) модель, на жаль, є найбільш поширеною у вітчизняній медичній практиці. Природно, що у нас вона отримала широке розповсюдження, так як, по суті, то є перенесення адміністративно-командних методів до медицини. Всупереч правам людини, правам пацієнта, дотримуючись та не порушуючи яких, лікар зобов'язаний інформувати хворого, ставлячи його інтереси вище за власні, виступати в ролі опікуна, часом диктатора, самостійно приймати рішення чи нав'язувати його хворому. Така модель, цілком можливо, є доречною при вирішенні щохвилинних, невідкладних завдань, однак не є проявом турботи про здоров'я хворого. Вона є виправданою лише при наданні невідкладної допомоги. Таким чином, на практиці, залежно від конкретної ситуації та особливостей хвороби пацієнта, а також можливостей даної конкретної лікувально-профілактичної установи, лікар обирає найбільш прийнятну, на його погляд, модель побудови взаємостосунків та інформування хворого[3]. Однак, ще раз наголосимо, що то вже є сфера не правового регулювання, а дії морально-етичних правил. Окремого тлумачення та уточнення потребує закріплене у чинному законодавстві право медичних працівників на обмеження можливості ознайомлення фізичних осіб з окремими медичними документами (ч.3 ст.284 ЦК України). Застосування у чинному законодавстві такого терміну як "окремий" видається недоцільним у зв'язку із його невизначеністю. Під правом на ознайомленням з медичними документами, на нашу думку, слід розуміти і право фізичної особи на здійснення виписок із вказаних документів, надання їй медичною установою витягів із них, здійснення копій. Видається, що з метою захисту та забезпечення можливості здійснення права на отримання інформації про стан свого здоров'я, ознайомлення з відповідними медичними документами дієздатних фізичних осіб з вродженими чи набутими вадами (наприклад, глухих, сліпих, німих, глухонімих тощо) слід передбачити порядок отримання такими особами вказаної інформації (наприклад, для глухих та глухонімих - письмово або, за їх бажанням, із сурдоперекладом за участю перекладача тощо). Таким чином, підсумовуючи викладене, видається за необхідне зауважити наступне. 1. Проблема конкретизації умов здійснення та обмеження права медичних працівників на надання фізичним особам неповної інформації про стан їхнього здоров'я, обмеження права їхнього доступу до окремих медичних документів, коли інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров'я та зашкодити процесові лікування (ч.3 ст.285 ЦК України) є, на сьогоднішній день винятково актуальною та такою, що потребує свого негайного й ефективного вирішення. 2. Ігнорування вказаної проблеми законодавцем може створити можливості медичному персоналу до порушення права фізичної особи на достовірну, повну, своєчасну та доступну інформацію про стан свого здоров'я. 3. Автору видається можливим вирішення вказаної проблеми одним із трьох шляхів, відповідно до першого з яких - слід законодавчо закріпити вичерпний перелік випадків надання такого права медичним працівникам; згідно із другим - видається за необхідне законодавчо закріпити й визначити конкретні критерії та умови, за яких допускатиметься надання медичними працівниками неповної інформації про стан здоров'я фізичної особи або обмеження права такої фізичної особи на ознайомлення з відповідними медичними документами; відповідно до третього - є доцільним скасування у чинному законодавстві України право медичних працівників на надання неповної інформації про стан здоров'я фізичної особи та на обмеження можливості ознайомлення з окремими медичними документами шляхом виключення із ЦК України ч.3 ст.285 та ч.3 ст.39 із Основ законодавства України про охорону здоров'я. 4. При обранні законодавцем другого із перерахованих шляхів вирішення зазначеної проблеми, видається доцільним доповнити ч.3 ст.285 ЦК України після слів "...медичними документами." реченнями наступного змісту:"...У таких випадках медичні працівники зобов'язані інформувати повнолітніх, дієздатних та спроможних до сприйняття й усвідомлення інформації членів сім'ї або законного представника хворої фізичної особи, враховуючи її особисті інтереси. Таким же чином медичні працівники зобов'язані діяти, коли хвора фізична особа перебуває у безпорадному стані." Під перебуванням людини (фізичної особи) у безпорадному стані пропонуємо розуміти випадки, коли людина (фізична особа) за своїм фізичним або психічним станом (малолітній вік; фізичні вади; розлад душевної діяльності; хворобливий або непритомний стан; стан сп'яніння, дія на організм отруйних, токсичних та інших сильнодіючих речовин) не може розуміти характеру та значення вчинюваних з нею дій або не може давати згоди на медичне втручання. 5. Із аналізу ч.3 ст.285 ЦК України випливає, на нашу думку, що медичні працівники мають, на сьогоднішній день, право обмежувати тільки повноту інформації про стан здоров'я фізичної особи, якій вони таку інформацію надають. Таким чином, ми вважаємо, що закріплене ч.3 ст.285 ЦК України обмеження стосується тільки питання визначення медичними працівниками об'єму інформації про стан здоров'я фізичної особи при її наданні останній. Водночас, не виконувати закріпленої ч.1 ст.285 ЦК України вимоги щодо достовірності інформації про стан здоров'я фізичної особи, медичні працівники не вправі. А тому надання фізичній особі неправдивої, недостовірної інформації (як в цілому, так і стосовно окремих її елементів) є неправомірним.
Використані матеріали:
1. Акопов В.И., Маслов Е.Н. Право в медицине. - М.: Книга-сервис, 2002.- С.64-70. 2. Там само. 3. Там само.
